Щоденник простого священика

Дзвінок другові

Fri, 23 Nov 2007 13:56:59 GMT

Сьогодні задзвонив мені мій добрий товариш, священик: "Увечері мати у церкві розмову про ікону Богородиці. Щоб ти розповів людям про неї? Можливо, маєш якісь ідеї?"
Я так поміркував (відставивши вбік академічні богословські знання) і відповів: "Можливо, спитай людей, які у них почуття народжуються у серці, коли вони дивляться на маму з маленькою дитиною?"

Неділя 25 після П'ятидесятниці

Mon, 19 Nov 2007 20:02:31 GMT

Євангеліє про милосердного самарянина...
Авва Доротей каже, що 90% користі з милосердя, яке виявляємо до іншої людини, йде нам самим.

У післявоєнному Парижі був міст, який носив назву "Міст самогубців", оскільки на ньому часто покінчували з життям молоді люди. Якось йдучи через цей міст, один побожний чолов'яга побачив на ньому молодого юнака, який збирався скочити з моста у воду. Чоловік був стурбований, оскільки хотів допомогти юнакові, але не знав як це зробити. Почати розповідати про Євангеліє і т.д. було несвоєчасно, адже це вимагало не кількахвилинної розмови...
Врешті-решт, він підійшов та спитав хлопчину, чи має той якісь при собі гроші. Юнак здивовано відповів, що має. Чоловік сказав: "Я подумав, що ці гроші рибам не стануть у пригоді. Але тут неподалік є квартал бідняків. Можливо, ви б могли піти туди та й віддати комусь ці гроші, а потім собі повернетесь сюди та й завершите свою справу. Я вам не перешкоджатиму". Хлопець признав пораду логічною і пішов у цей квартал, щоб віддати гроші, які мав. Звісно назад він не повернувся...
Ціною його милосердя було його власне життя.

Причина для оптимізму чи песимізму?

Mon, 19 Nov 2007 19:36:27 GMT

Про неї...

Thu, 15 Nov 2007 20:19:27 GMT

Сьогодні на нашій парохії хоронили піврічне немовля Анну-Марію. Дитя померло від вади серця.
Другий день думаю про це... Чому так сталось?...
Вічная пам'ять!

Пилат та Христос, Христос та блудниця - у чому різниця двох судів?

Sat, 10 Nov 2007 19:42:51 GMT

Суд Пилата над Христом - "не знаходжу провини, але щоб Ви були задоволені (щоб мене більше не турбували), робіть з Ним, що хочете".

Суд Христа над блудницею - "знаходжу провину, але не засуджую на смерть та прощаю її".

Великомученика Дмитрія Мироточця

Wed, 07 Nov 2007 21:15:56 GMT

"Зненавиділи вони мене безпідставно" (Йо. 15, 25)

Інколи ставлю собі запитання, чому люди так часто шаленіють, коли бачать добрі вчинки іншої людини. Чому поспішають звести наклеп стосовно нещирості та показовості цих діл? Заздрість, чи може власна безпорадність зробити щось подібне? Коли бачу, що хтось йде, немов "поїзд" назустріч неправді та несправидливості, або просто залишається непохитним у своєму християнстві до кінця, незважаючи на глузування оточуючих, то принаймні мовчу і докоряю собі, що не маю такої мужності як він.

"Вас виключать із синагог" (Йо. 16, 1)

А ми боїмось, хапаємось за останню надію залишитись в товаристві. Нам важливо, "що думатимуть інші" про нас. Відстоювати християнство соромно, бо у більшості випадків воно йде в розріз із тим, що вважається "нормальним".

"Сказав я вам те, щоб ви не зневірилися" (Йо. 16, 1)

Бути Христовим - це витримати біль поразки у грі з суспільством, біль стримання, щоб не реагувати на провокацію. Як не дивно, християни - це люди щасливі.

Дивний Бог у святих Своїх

Tue, 06 Nov 2007 20:10:44 GMT

Знову подорожував щоденниками ЖЖ...

У Канаді відбувалась спортивна Олімпіада для дітей з хворобою Дауна. Повинен був відбутися забіг на 100м, і коли дали старт, одна дитина впала і заплакала у своїй безпорадності та своїй біді. І тоді усі ті діти, які вже побігли, зупинилися і повернулися до тієї дитини, що впала. Вони оточили її, взялись за руки і так усі разом пішли до фінішу... Весь стадіон плакав...

…Господь тобі скаже: «Тепер давай сам»

Mon, 05 Nov 2007 20:05:33 GMT

Блукаючи ЖЖ, натрапив на "Сповідь одного священика". Подаю уривок з неї, який багато в чому є мені близьким. Про подібні речі чув з розповідей моїх друзів-священиків.

Незабаром після поставлення в священний сан я зустрів на вулиці священика, якому останніми роками перед своїм священством багато разів сповідався. Він привітав мене і сказав: «Зараз тобі легко. За тебе все Господь робить. Так буде півроку, а потім Господь тобі скаже: „A тепер давай сам!». Я зрозумів, що він має на увазі. Дійсно, абсолютно особливий стан був спочатку після посвячення в сан. Давалася без зусиль та молитва, яка недавно вимагала напруги. Якісь спокуси, які раніше вибивали з колії, тепер прослизали, не зачепивши. Настільки виразно відчувалася присутність Сили, яка від чогось що захищає та чомусь сприяє – важко передати уявлення про це тому, хто не випробував подібного. Тільки ось у мене це відчуття продовжилося місяці два, якщо не менше. Не думаю, що саме півроку – це якесь загальне правило, швидше за все, священик (пом’яни, Господи, душу усопшого раба Твого ієрея Євгенія) поділився власним досвідом. А чому у мене від «ходіння в благодаті» сліду не залишилося набагато швидше, я знаю. Не треба було розслаблятися на радощах. Якщо раніше варто було мені пропустити ранішні або вечірні молитви, дозволити собі захопитися чимось, що важко поєднується з духовним життям, «без надмірних зусиль» провести час у веселій дружній компанії – зміна мого душевного стану не в кращу сторону не примусила себе чекати. І треба було докладати зусиль, щоб покаятися, щоб відновити втрачений мир, повернутися до молитви. Після свячень я із здивуванням виявив, що мені легко дається молитва, навіть коли я забуваю стежити за собою. Ні, я не почав здійснювати чогось неймовірного, але будь-яка воцерковлена людина знає, що таке, коли є духовна зібраність, і чим відрізняється той стан, коли її немає. А я тоді про цю зібраність навіть не думав, і, не дивлячись на це, сила зверху утримувала мою свідомість в стабільності. До пори. Проте коли людина своєю поведінкою наполегливо демонструє, що те, що Господь дає їй в подарунок, зовсім для неї не вартісне, Господь рано чи пізно перестає це давати. Мій хрещеник через місяць після хрещення прийшов до мене в сльозах і сказав: «Мені ніколи в житті не було так бридко. Я взагалі не знав, що людині може бути бридко до такої міри». Потім ще двоє з моїх знайомих, що хрестилися дорослими, через деякий час після хрещення сказали мені приблизно те ж саме. Коли в Таїнстві їм була дана невідома до того часу чистота духу, вони не зрозуміли, що це, а коли почали її втрачати, відчули різницю. Але були й інші, кому «бридко» не стало. Ті, хто серйозно готувався до таїнства. Ті, хто зрозумів, що насіння, вкладене в їх душі Господом, треба вирощувати. І приносити плоди.

Мене хрестили в дитинстві; проте я знаю, що випробували мої знайомі, котрі хрестилися дорослими, тому що відчуття тих, хто приймає хрещення, і тих, хто приймає сан, частково схожі. Тому що і хрещення, і свячення, та інші таїнства Церкви - це співпраця Господа та тієї людини, якій це таїнство уділяється; принаймні, так повинно бути. Але багато хто з нас повторює один за одним все ті ж помилки. А напрацьовувати самим те, що було отримане від Господа як дар, набагато важче, ніж прийняти дбайливо, з вдячністю, і зберегти. Якби молодість знала.

Не раз питали мене, чи не жалію я, що вибрав шлях священика, чи не було розчарування. Ні, в самому священству - ні на хвилину, я не думаю, що подібне розчарування взагалі можливе для віруючої людини. Але в собі, в своїй «профпридатності». Після декількох років розумію, що з прийняттям сану не потрібно було поспішати, мало б сенс серйозніше підготуватися до цього служіння; хоч би просто подорослішати.

Звичайно, роки служіння в сані навіть у дуже поганого священика примножують не тільки гріхи, але і досвід. Якщо я скажу, що після свячень я тільки відходив від духовного життя, це не буде правдою. Якби там не було, Господь примушує молитися, коли у самого на це не вистачає старанності; якби там не було, коли люди звертаються за духовною допомогою, доводиться разом з ними робити якісь кроки. Але було щось, втрачене мною на початку мого священства, що я не можу повернути і до цього дня.

Неділя 23 після П'ятидесятниці

Sat, 03 Nov 2007 21:14:36 GMT

"Вони пристали в краю Геразинськім, що проти Галилеї. Як Ісус вийшов на берег, трапився йому назустріч один чоловік з міста, що мав бісів. Він з давнього часу вже не носив одежі й мешкав не в хаті, а по гробах. Побачивши Ісуса, закричав, припав йому до ніг і сказав голосом сильним: «Що мені й тобі, Ісусе, сину Бога Всевишнього? Благаю тебе, не муч мене!» Бо він велів нечистому духові вийти з чоловіка. Дух той часто хапав чоловіка, і його тоді в’язали кайданами та ланцюгами й стерегли, та він трощив окови, і демон гонив його по пустинях. Ісус же спитав його: «Як тобі на ім’я?» «Леґіон!» – відповів той, багато бо бісів увійшло в нього. І вони благали його, щоб він не велів їм іти в безодню. А було там велике стадо свиней, що паслося на горі. І демони просили його, щоб він дозволив їм увійти в них. І він дозволив їм. Вийшли ті демони з чоловіка, увійшли в свиней, і кинулося стадо з кручі в озеро та й потонуло. Побачивши, що сталося, пастухи кинулись урозтіч і розповіли про це в місті та по селах. І вийшли люди подивитися, що сталось. Вони прибули до Ісуса й знайшли, що чоловік, з якого вийшли біси, сидів при ногах Ісуса, зодягнений та при умі – і злякались. Наочні свідки їм розповіли, як вилікувався біснуватий. Тоді все населення Геразинської округи почало його просити, щоб відійшов від них, бо великий страх огорнув їх. І він увійшов до човна й повернувся. А чоловік, з якого вийшли біси, просив Ісуса, щоб бути з ним, але він відпустив його, кажучи: «Вернися додому й розкажи все те, що Бог зробив тобі». Пішов той, сповіщаючи по всьому місті, що Ісус зробив йому." (Лк. 8, 26-39)

Коли добре вчитуємось у Євангеліє, то опиняємось перед вибором: або прийняти те все, про що казав Христос (горе вам багатим, бо ви одержали втіху вашу; горе вам, що ситі нині, бо будете голодувати; горе вам, коли про вас усі люди будуть добре говорити; любіть ворогів ваших, добро чиніть їм; позичайте, не чекаючи назад нічого тощо) і пробувати це втілити в житті, або попросити Його повернутись "туди, звідки прийшов".
Християнство не терпить компромісів. Хоча, дивлячись на пересічного християнина, такого не скажеш.